Горби

По території сіл Горби, Гриньки та Сидори протікала колись річечка Крива Руда, місцева назва Кагамлик, бо протікала вона по урочищі Кагамлик і до створення Кременчуцького водосховища була лівою притокою річки Сула. Річка Крива Руда брала початок за с. Сидори. Довжина 45 кілометрів. Її права притока річка Оболонь. Русло звивисте (звідси «Крива») і заболочене (звідси «Руда») практично по всій довжині. У верхній і середній течії частково пересихає, через що річка створює декілька озер, одне з яких — штучне озеро Крива Руда, що знаходиться між Гриньками і Горбами. Впадає в систему лиманів Кременчуцького водосховища. У добу середньовіччя ця місцевість займала прикордонне положення між Руськими землями (Переяславське князівство) та Диким Полем, де кочували печеніги, хозари, татари. Саме тут була нейтральна земля між Кагамликом та Сулою. Далі за Сулою жили слов’яни, а за Кагамликом — кочівники. Про це свідчать назви річок Кагамлик, Кагамличок та урочище Кагамлик по якому і протікала ця річка (з тюрської «Каган-ерлик» — володіння кагана. – Авт.). Свого часу ця територія відносилася до Хозарського каганату. Тож, всі вищеназвані три поселення спочатку називалися Кагамлик, або Кагамлик Булюбашів, бо поселені вони були сотником Іваном Булюбашем на землях, захоплених ним у шушвалівських козаків. Пізніше від імені першопоселенця Грицька, Гриня чи Гринька постали Гриньки, а від імені власника двох інших сіл Сидора Горба постали Сидори та Горби.

У селі Горби 21 листопада 1777 року було відкрито Архангело-Михайлівську (в інших джерелах — Архистратиго-Михайлівську – Авт.) церкву, названу так на честь Архистратига Михайла. Це була дерев’яна будівля на кам’яному фундаменті, з окремою дерев’яною дзвіницею, церковною бібліотекою та приміщенням для сторожів. Святий Архангел Михайло – головний Архангел. Його почитають в таких релігіях, як християнство, іудаїзм та іслам. У православ’ї його називають Архистратигом, що значить глава святого воїнства Ангелів і Архангелів. На іконах св.Михайло зображений з гострим і довгим мечем у руці, яким він перемагає злі сили та відсікає людські тривоги і страхи. Він допомагає людям позбутися брехні, заздрощів і зла. Він перший захисник всіх, хто живе за законами Божими. Архистратиг Михайло є покровителем Києва. Він зображений з мечем на стародавньому гербі Києва та на прапорах запорозьких козаків.

За даними Полтавської єпархії, на 1902 рік значаться: священики — Григорій Якович Заблоцький з жалуванням 140 крб. на рік та Олександр Адріанович Гиренко з жалуванням 106 крб. на рік. Псаломщики: Онуфрій Петрович Брацлавський з жалуванням 36 крб. на рік та Василь Юхимович Грановський з жалуванням 30 крб. на рік. Церковний староста Михайло Федорович Киктенко. Землі церковної 7 десятин (десятина – 1,09 га. – Авт.). До приходу церкви входило село Горби, деревні (деревня – середнього розміру населений пункт, де не було церкви. – Авт.), Гриньки і Сидори та хутори Білоусівка, Битакове Озеро, Копанки, Тимошівка. Прихожан 4820 душ (чоловіків – 2399, жінок – 2421). З відкриттям церкви в селі Гриньки у 1907 році, Гриньки і Тимошівка відійшли до приходу Гриньківської Покровської церкви.

У Горбах було три громади – козацька та дві селянські і село ділилося на два кутки. Та частина села, де жили козаки, називалася Козаківка, а та частина села, де проживали селяни і було споруджено церкву, називалася Михайлівкою.

У 1882 році при церкві було відкрито Горбівську земську початкову школу, де працювало 2 вчителі. У 1890 році при церкві було відкрито однокласну церковно-приходську школу для дівчат, яка знаходилася в окремому приміщенні. У документі записано так: «В селі Горбовому школа діяла з 1890 року при Архистратиго-Михайлівській церкві. Законовчителем був священик Григорій Заблоцький, вчителем – Єфросинія Коваленко». Такі школи надавали елементарну освіту і навчали учнів таких предметів, як Закон Божий, читання, письмо та основи арифметики. Основне завдання жіночої церковно-приходської школи — підготовка дівчат до подружнього життя та ведення господарства. Крім обов’язкових предметів, дівчатка навчалися кулінарії, рукоділлю, малюванню. Таким чином, православна церква відіграла важливу роль у формуванні духовної культури, наданні початкової освіти та підготовці до вчительської діяльності представниць жіночої статі.

У радянські часи церкву було зачинено, а потім зруйновано. Новозбудований храм у селі постав у 2011 році стараннями місцевого фермера Петра Максимовича Кобеляцького. За жертовність і вірність Українській Православній Церкві Київського Патріархату, Петра Кобеляцького було нагороджено орденом Святого Архистратига Божого Михаїла.

Храмове свято чи просто храм – це той день, коли урочистим богослужінням в селі було відкрито церкву, чи Храм Божий. Як же відзначалося храмове свято в селі? Зранку в церкві починалося святкове богослужіння. Сюди ж до церкви до місцевих жителів приходили та приїздили родичі, куми, свати та друзі з навколишніх сіл і хуторів. Вони також брали участь у святковому богослужінні. Потім господарі запрошували гостей у свої домівки за святкові столи. Цілий день у селах було чути музику та спів. А співати українці уміли і любили здавна.

Про одну з поїздок на храм у Білоусівку в 60-х роках розповідав житель Пелехівщини Петро Пантелеймонович Дерев’янко: «Е-е-е, храм – це святе. Ми завжди з дружиною Настею їздили на храм у Білоусівку, бо там була замужем наша дочка Марія. Я запрягаю коней, сіли та й поїхали. Та одна з поїздок запам’яталася назавжди. Приїхали ми в Білоусівку, зустріли нас добре: і випити було що, і закусити. Посиділи, погомоніли, поспівали, а воно уже й смеркати починає, світловий день то невеликий. Почали збиратися додому, а надворі невеликий туманець почав осідати. Приїхали в Сидори, а він ще більший. Виїхали в степ, а воно вже і смеркло, і туман став таким, що не видно нічого. Доїхали до лісосмуги і я повернув коней ліворуч. Думаю, трохи проїдемо, поверну праворуч через Магерівку і прямо на бригаду, випряжу коней та й підемо додому. Їдемо, їдемо, а повороту ніде немає. Можливо проїхали і я розвернув коней. Та знову не знайшов повороту. Кажу: «Насте, ми заблукали. Та нічого, коні виїздні, вони самі дорогу додому знайдуть. Давай хоч заспіваємо». Кинув віжки на ручицю, нехай везуть додому самі. І Настя почала: «Туман яром, туман долиною, туман яром, туман долиною..». Широка і розлога пісня, як і весь український степ. Вона в мене гарно співала, а я так, за компанією. А що робити, співати, так співати. Скільки ми їхали, про що співали, я уже й не пам’ятаю. Холодно і сиро, промерзли геть, десь і храмова вже вийшла, ото співом і грілися. Та ось вдалині ніби щось блиснуло. Доїжджаємо до якоїсь хати, я зупинив коней, підійшов до вікна. На столі горить лампа. Я постукав у вікно, хтось обізвався, а я й гукаю: «Хазяїне! Хазяїне! Що це за село?» А звідти: «Що, Петре Пантелеймоновичу, нахрамувався так, що вже й Магерівки не впізнаєш». Боже, та це ж Магерівка, крайня хата Паська. Трохи проїхати селом, потім польова дорога веде прямо на бригаду. Кажу: «Насте, коні розумніші за нас. Ми в Магерівці». Ніби тепліше стало. Ми вже не співали, а згадували храмове застілля та жартували самі з себе. Приїхали на бригаду, я почав розпрягати коней. До нас підійшов сторож, розпитав за храм, а потім питає: «А що то в Магерівці за свято? Хтось так гарно виспівував». Та я промовчав. А що я йому скажу, що то ми з Настею з переляку горланили на весь степ. Ото так одного разу ми похрамували».

Павло Ткаченко,

с. Бугаївка.